Жило
село...
Весніло —
тануло,
текло.
Тепло —
зеленіло
і цвіло.
Росло —
рясніло,
весело.
Пекло —
дозріло,
зібрало.
Мрячіло —
дощіло,
крапало.
Жовтіло —
падало,
лягло.
Війнуло —
захололо,
сніжило.
Замерзло —
мерзло,
заснуло.
***
Світало —
встало,
ожило.
Світило —
гріло,
все тягло.
Темніло —
дрімало,
і спало.
© В. Тименюк
Знаєте, як умирає хата?
Ви знаєте, як умирає хата?..
Ні! Не раптово гине в одну мить —
Почне поволі в'янути й сідати,
Коли душа остання з неї відлетить...
Тьмяніють вікна, як в зажурі очі.
Від сонця й зливи злущуються стіни.
Шумить в коменку протяг дні і ночі.
І затхлий запах, наче з домовини.
Щурі і миші трощать все, що можуть.
А павуки снують усе у павутину.
Ніхто їм не завадить, ніхто не потривожить —
Німі висять портрети і картини.
Пускає тріщини стіна, лише на волосину,
А згодом шириться — і тріскається дах.
І хата хилиться, немов та бадилина,
І поступово просідає по кутках.
Скриплять ледь-ледь бантини на горищі,
І двері перекошені подеколи риплять.
В порожній хаті тихо вітер свище.
Легенькі протяги через шибки шиплять.
Немовби стогне бідна від знемоги,
Немовби каже, що її болить.
То замовчить, то прошепоче знову,
Неначе серце хвореє щемить.
Мине ще час якийсь, і припаде коліном
До вогкої холодної землі,
Тоді впаде й загине самотина,
Залишивши руїну по собі.
© В. Тименюк, 03.10.2025
Тернистий шлях
Хто пробирався через терни
До заповітної мети,
Той вдруге не піде навмисно,
Аби ще раз той шлях пройти.
Хто вже подряпався у терні,
І колючки під шкірою печуть,
Той відчуватиме напевне
Весь біль за пройдену ту путь.
Хто скуштував тих ягід, синіх,
Той пам'ятатиме завжди
Солодко-кислий смак і терпкість,
Що в трубку скручує язик.
Підносить доля подарунки
Лиш тим, хто вперто — до мети,
Хто їх приймає і цінує,
Хто може їх ще й берегти.
Промайнуло літо,
А хотілося ще
Липового цвіту,
А не хризантем.
Сонячнеє світло,
Що вже не пече,
Стукає у вікна,
Наче літньо іще.
Небо ледь помітно
Сльозиться дощем,
Кру-кру журавлиний
В теплі краї — ключем.
Промайнуло літо,
А хотілося ще
Липового цвіту,
А не хризантем...
Вже скоро осінь, дуже скоро!
Ластівочки на проводах
Сидять і радяться довкола,
Летіти їм далекий шлях.
А переліт — то небезпека.
Бо що не трапиться в путі:
Чи дощ, чи вітер, сильна спека —
Їм треба все перемогти.
А край їх милий, любий, рідний
"Бувай" гойдає жовтіючим листком,
У післязим'я неодмінно
Зустріне весняним теплом.
Років сорок не бачив сорок.
Раніше ж вони стрекотали,
На тополю злітали аж на вершок
І гнізда з галуззя сплітали.
Чорнії крила і білії боки.
Очі, зіркові, хижацькі, глибокі,
Бачать усе навкруги, на всі боки.
Красуні дзьомбаті — поважні сороки.
Тепер їх немає, і зник їхній стрекіт,
Не видно строкатих, і гнізда звалились.
Тополі сумують, шурхоче їх шелест.
Чому вас немає, куди ви поділись?
Не тільки сороки — багато зникає.
Що ж ми наробили і що нас чекає?
Людина безжальна усе убиває.
А що буде потім, те Бог тільки знає!
Вдивляюсь в білу хмароньку,
У синю далечінь —
І бачу: чіткі о́брази
Малює світлотінь.
Малює там щоразу
Хвалу і компліменти,
А ще якісь обра́зи —
Забутії моменти.
А контур на хмариночці
Яскраво зобразив
У золотавім обрисі
Святії образи́...
Вдивляюсь в білу хмароньку,
І хочеться мені,
Щоб сонечко всміхалося
І Бог був із людьми.
